Особиста філософія

Моїй любимій тренерці 27. Ми однакові на зріст і дуже схожі за характером. Коли я тренувалася з нею у 2015, я важила 57. Ми любили ставати перед дзеркалом і порівнювати себе одна з одною. Вона стає на ваги: “53:500”. “Ах! – зітхаю із досадою, – У мене піднялася до 60 і тримається вже два роки, і я ж нормально харчуюся”. “Ой, ти що! Ти ідеальна! Скільки тобі років? Ти подивися, з яким обтяженням ти працюєш! Я мрію так виглядати через 30 років. Ти на своїх однолітків дивишся? Ти порівнюєш себе із ними? Що ти собі кажеш в цей момент, а? Ти ж кажеш собі: “Я до біса крута”? Так отож”. Вона посміхається. А я дивлюся на себе в дзеркало. А дійсно ж! Скільки мені років! І у мене ніби гора з плечей впала: я ж нормально виглядаю, це ж нормальна вага для мого віку. …А інша моя любима тренерка розкладає мене на підлозі, десь тисне на плече, кудись згинає коліно – і я почуваюся, мов у дитинстві, мов батерфляй серед троянд. …А мій улюблений тренер чіпляє 120 кг на платформрочку, рахує до 15. “Як ти себе почуваєш?” Дідько, я почуваю себе лакедемонянкою, що керує тетриплою. Якіхось ще 20 років – і це вже буде старість. …Насправді страшна не кількість прожитих років, а сподівання і мрії зрілості, що не здійснилися на схилі літ. Тож, єдине, про що слід дбати, – щоб сподівання були реалістичними, щоб лінь не заважала діяти, щоб на шляху до блага поруч були друзі та однодумці. Вперед, вперед без жодного недбальства!