У відчуття влади над людьми завжди є якась ціна

Я дуже рано, десь у 6 класі, усвідомила, що у мене є інструмент, що дає мені можливість зачаровувати людей: змушувати їх робити для мене що завгодно, дивитися на мене із захопленням, наслідувати мене, жадати бути поруч. Я ніколи не вирізнялася фізичною красою, не вміла довго швидко бігати та крутити сальто на турніку, я посередньо грала на фортепіано і не надто гарно співала, не надто граційно танцювала навіть вальс, я не була фізичною сильною і нічого не тямила у фізиці та математиці. Але варто було мені розтулити рота і промовити кілька речень, як люди шикувалися навколо мене подібно до залізної стружки навколо магніту у відомому досліді з фізики, і аж витягували шиї та підставляли вуха, щоб краще чути. У цей час я відчувала владу над людьми – це відчуття солодке, від нього перехоплює подих, туманиться у голові, червоніють щоки, тремтять пальці, калатає серце. Ти усвідомлюєш владу розкошів синонімічних рядів, владу сутнісного переживання структури мови і владу вільно створювати авторські слова. І веселить той відчайдушний вигук сестри за столом із великою кількістю гостей на одному зі свят моєї родини, коли всі раптом припинили жувати, заціпенівши, і запанувала тиша: “Не слушайте ее – она вас заколдует!”

У мене добра пам’ять – завжди у промовах виринають потрібні вірші, афоризми, художні образи. Оскільки із дитинства я читала лише російську літературу і переклади іноземних літературних творів лише російською, то у пам’яті накопичилося багацько – і все російське. Там практично нічого немає з української літератури – я просто її не знаю: щось зі шкільної програми, трохи сучасної – от і все. Таким чином, моя красномовність українською втрачає цю вагому складову магічної чарівності – цитати, авторські художні образи, метафори і порівняння. Я розумію, чому люди, чия діяльність тим чи іншим чином пов’язана із необхідністю читати лекції, надавати консультації, брати участь у перемовинах, так чіпляються за російську: якщо вони сформувалися як особистість у площині російської культури, вони не знають ні української культури, ні української літератури. І навіть якщо вони добре володіють українською, вони не впевнені в собі під час спілкування, бо не мають того потужного інструменту впливу, який мають, промовляючи російською, – цитат і запозичених у авторів образів. Промовляючи українською, вони втрачають відчуття насолоди владою над слухачами. От був такий досконалий інструмент для здобуття особистої влади – і раптом його втрачено. Так, цього інструменту дуже шкода. Але коли на шальки терезів з одного боку покласти відчуття насолоди владою над слухачами, а з іншого – буття України як незалежної держави, що переважить? Може так статися, що людина, що народилася і виросла в Україні, вважає себе патріотом Росії не тому що любить Росію, любить російський народ, відчуває російську культуру рідною, а тому що вона втрачає можливість насолоджуватися владою над слухачами, коли говорить українською? Тут людина готова віддати ворогові незалежність України в обмін на можливість насолоджуватися відчуттям особистої влади над людьми під час промовляння. Вона може того і не усвідомлювати. Просто вона залежна від свого відчуття влади над людьми, подібно до того, як наркоман залежить від наркотиків, а говорити українською для неї – недоотримати дозу. Українську державність продати за дозу? Ой, та які ж то дрібниці!