Мені Влітку 1989 подруга привезла у подарунок із поїздки до Югославії коробочку маленьку тампаксів – 6 штучок в упаковці. Це подарунок, що вразив мене найбільше за період 1962 – 1991.
У 1989 мені було 27 років – це 15 років досвіду щомісячного підтикання ватою, замотаною у бинт . Це одні пологи 1983 у радянському “роддомі” – пологовому будинку, коли тобі на добу видають одну жахливого вигляду ганчірку, якою до тебе вже користалися сотні жінок. Це другі пологи 1988, коли тобі вже дозволили пронести з собою упаковку дико незручних українських прокладок – подоба цеглини із целюлози, що не влазить в труси. І тут я тримаю цей буржуазний тампакс – і не можу стримати ридань: “Боже! Це ж вони так ставляться до жінок!”
У 2005 в одній африканській країні, де я жила, моя покоївка, я бачила, користувалася газетою. За радянщини, переконана, таке теж практикувалося. Просто мої батьки – лікарі, й у нас вдома завжди було вдосталь вати й марлі.
Найважче було в школі: побоювання, що смердиш; побоювання, що протекло на білий стілець парти; і біль від того, що запеклою кров’ю затичка прилипла до натертих нею ран. Так совок виховував принижену перелякану жінку, невпевнену в собі і апріорно винну, неповноцінну відносно чоловіків.
Коментарів немає