Юля Сердюченко: – Некрасиво на відео спекулювати темою ВПО. Можна було зовсім по-іншому обіграти цей момент, щоб хотілося говорити українською. Цей ролик не об’єднає людей. Думка моя – вимушеного переселенця.
Ольга Іванець: – Юля Сердюченко, а це не спекуляція – це констатація факту. Ігнорування цього факту реальності точно не обʼєднає нікого. Питання: чому переселенці не хочуть обʼєднуватися з українцями? Наприклад, у будинку, де я живу, гість підʼїздів, у кожному підʼїзді по кілька квартир, де оселилися вимушені переселенці. І вони не вітаються з нами. До повномасштабного вторгнення у нас всі сусіди віталися, і сусіди з будинків, що поруч, віталися між собою. А ось нові люди просто не відповідають на вітання – роблять вигляд, що не чують. До повномасштабного всі діти у дворі спілкувалися між собою українською, але діти переселенців не говорять українською, то тепер і місцеві діти розмовляють російською. Про яке обʼєднання ви говорите? Це ж ви не хочете обʼєднуватися з українцями. Для вас обʼєднанням буде те, що ми відмовимося від мови, від нашої звички вітатися й теревеніти привітно між собою, від нашої звички бути солідарними? Чому вам не подобається український світ, але подобається жити в наших домівках?
Юля Сердюченко: – Ольга Іванець, Ви хоча б сторінку мою почитайте, а потім вже пишіть про відмову від мови, бажано до часу створення, Ви там не знайдете жодного російськомовного допису. Вам розказати, як я у 2014-му ледве не опинилася на підвалі у днрівців за українську?
Перш ніж засуджувати переселенців, пройдіть їхній шлях втрати всього. Це люди з вирваним корінням, травмовані, вразливі, часто роздратовані, для яких життя на довгій паузі, навіть якщо здається, що ми веселі та щасливі.
У Кропивницькому всі місцеві поголівно говорять українською? Ні. І половини не говорить. Виходить, що забруднені білі пальта, про які я також можу багато чого цікавого розповісти. Благо, є достатньо адекватних кропивниччан, за що їм моя шана та подяка.
Спекулювати на Маріуполі, Бахмуті, Покровську – це дно.
Українська варта, щоб у неї залюблювали, а не цькували нею. І це відео не заохотить заговорити державною аж ніяк. Тільки вказівка на те, що ви буби, а впо каки
Ольга Іванець: – Юля Сердюченко, то переконайте своїх вітатися з нами.
Юля Сердюченко: – Ольга Іванець, вітатися ніхто ні з ким не зобов’язаний. Ви з ними також не зобов’язані вітатися. Чи у нас новий Закон з’явився? Я можу довго писати про той світ, у якому ми, переселенці, живемо, але поки Ви не пройдете наш шлях у наших капцях, щоб зрозуміти, чому впо не вітаються, мої тексти – це марна витрата часу й енергії. І вже визначтеся, що треба: чи то українська мова, чи то необхідність вітатися. Уже змішали все докупи: і мух, і котлети
Ольга Іванець: – Юля Сердюченко, необхідність вітатися, бути солідарними – це якості людей європейської культури. А от атомізованість, непривітність, відмежованість від сусідів – це ознаки належності до російської культури. Ви хизуєтеся тим, що говорете з нами українською. Але говорете ви про те, що ми мусимо стати для вас своїми в сенсі стати людьми російської культури, ви говорете з нами зверхньо.
Юля Сердюченко: – Ольга Іванець,де я написала, що ви для нас маєте стати своїми? І де я хизуюся? Зверхність – це отаке відео про ВПО. Я вже зрозуміла, що для Вас ВПО гірші за ворогів. На все добре!
Ольга Іванець: – Юля Сердюченко, Хибне узагальнення. Для нас ВПО – це люди. які тікають від війни і селяться в наші домівки. Серед них більшість поводяться, як люди російської культури: спілкуються російською, слухають гучно у дворі російські пісні, не вітаються з сусідами, не посміхаються. Це дорослі люди, які, якби хотіли, стали б людьми української культури. Але вони не хочуть.
Юля Сердюченко: – Ольга Іванець, ми змінюємо вже 3 житло. Ціни із розряду “всі гроші світу” з радянським ремонтом. Не забувайте, що бюджет міста та області непогано наповнюється через переселенців.
Наприклад, два тижні тому ситуація: поверх зверху, місцеві, повернувся у відпустку військовослужбовець. Тому ввесь під’їзд слухав “Я шоколадний заяц” та іншу русняву муру, яку принципово не слухаю з 2014-го. І таких ситуацій по місту повно. Тому не ВПО єдиними. Просто тепер міцеві зашквари можна легко прикрити переселенцями. Їхні дії ви помічаєте, а місцевих ні.
Перепрошую за всіх переселенців, навіть тих, дії яких не підтримую, ідеальна людино!
Тому завершимо діалог, бо Ви пишете одне і те ж, тільки різними словами. Вашу думку я зрозуміла
Ольга Іванець: – Юля Сердюченко, Ви вже втретє наказуєте мені завершити розмову – це також маркер того, що ви є людиною російської культури, – там немає культури діалогу, там лише монолог, мета якого – принизити партнера і віддавати йому накази. Ви не розумієте того, що я вам пишу, бо всі мої трансляції написані в модаольності розкриття синтетичного поняття на рівні якостей, а всі ваші відповіді мають предметну модальність, це свідчить про те, що ви нічого не розумієте. Що ж з вами конкретно і з переселенцями російської культури робити? Це питання з галузі культурології, яке не має практичного вирішення. Тут треба лише чекати, бо час на боці української культури, а не російської: люди російської культури поволі опиняються на узбіччі цивілізації, все далі маргіналізуються. Тим з них, хто здатен розуміти маркери якості часу, вдається відмовитися від російської культури й стати людьми української. Я бачу багато таких людей серед переселенців: це лікарі, викладачі, підприємці – сучасні розумні люди. А іншим можу лише поспівчувати.
Коментарів немає