Знецінення в родині

Мій татусичок вважав, що сильно любить свою донечку, і прагнув бути для неї найкращою людиною у світі. Для цього він обрав тактику самопрезентації за принципом «знецінюй інших». Діда, який був моїм найкращим другом, красенем, розумником, учителем і рицарем без страху й догани, татусик висміював, називаючи його «самодуром і садистом». Бабусю, яка мене обожнювала і балувала як лишень могла, татусик висміював, співаючи раз за разом про неї пісеньку на мотив пісні про монтажників-висотників з фільму «Висота»: «Ми неврасте- ми неврастеніки, да!» Коли ми з мамусею розмовляли й вона навчала мене всіляких життєвих правил, татусик корчив зневажливі пики, махав рукою і казав: «Не слухай маму, вона не в гуморі – у неї затримка місячних». І все життя я вважала себе винною через те, що захоплювалася дідом попри всі татові слова. Винною через те, що відповідаю бабусі на її прояви ласки й турботи дикими приступами агресії. Винною через те, що жадібно слухаю оповідання мами про її дитинство і беру її за приклад для наслідування. Коли я стала геть дорослою, у 55 років, ми з мамою почали розмовляти про її стосунки з татом – вона дозволила собі говорити про те, як вона ображається на нього за його грубіянські витівки. І завжди вона закінчувала промову: «Проте він всіх нас дуже сильно любить». Якось я спитала її: «Мама, йому 80 років. Ти не вважаєш, що це можуть бути прояви вікової недоумкуватості?» Мама дуже твердо відповіла: «Ні. Його розум потужний, як і в юності. Просто він абсолютний егоїст. Він завжди таким був». І знаєте, що зі мною сталося? Я раптом відчула, що на мене більше не тисне моя вічна провина за те, що люблю дідуся, бабусю, мамочку. Я стала вільною. А мама через три роки після цього померла. Вона хворіла на рак, а померла від ковіду. Я вважаю, що насправді вона померла від горя, усвідомивши, що за татовими словами про любов до нас не стоїть ніякої любові.