Покликання. Бригантина

У мене є переконання: людина щаслива лише тоді, коли може займатися тим, чим більш за все любила займатися в дитинстві.

Уяви: у студентів-медиків на 3 курсі народжується дитина. Треба ж її чимось зайняти. Мамуся дає стосик кофтинок. І дитина сидить і годинами перекладає ті кофтинки з місця на місце. Коли мені було 3 роки, переїхали до Кіровограду з Дніпра. Стали жити з бабусею і дідусем. Дитину залишають на бабусю, дитина до біса енергійна. Бабуся: “Чим її зайняти?” Мама каже: “Відкрийте шафу і дайте їй можливість там хазяйнувати”. Улюблене заняття!

Ще батьки давали стос газет. Мамуся каже, що я пальцями розривала ті газети на маленькі клаптики і за якимось принципом систематизувала і розкладала їх по купках. Дуже любила книжки, батьки весь час вигадували хитрі системи захисту, щоб я не дісталася до їхніх підручників. Я завжди діставалася – і то було щастя. Якщо батьки так оберігають і захищають ті книжки, значить, то величні скарби.

От цікаво, що я навчилася читати лише в сім років. Не мала потреби, бо бабуся читала вголос, ми слухали «Театр біля мікрофона» на радіо, були передачі з аудіо-книжками. Навчилася читати лише коли пішла до школи, але віддавала перевагу не читанню, а прогулянкам та іграм з одягом.

Двір мого дитинства був величезний. Двоповерховий будинок, що побудували полонені німці після другої світової війни. Два під’їзди, на кожному поверсі по три квартири. Величезні підвали. У дворі було три розкішні клумби з квітами, два лужка, палісадник із альтанкою в глибині двору і ще один палісадник під вікнами будинку, що виходили на вулицю. Двір з боку вулиці був обнесений гарною кованою огородою, з гарними ворітьми і хвірткою. Хвіртка зачинялася на замок. У дворі не було дітей, крім мене. Інколи з’являвся хлопчик, що був на рік старший за мене. Дуже розумний, слухняний, виважений і чемний, гарно вбраний. Я весь час підбивала його на страшні речі: залізти до підвалу, влізти на горище, вдертися на паркан, лазити по деревах. І якось він через мене розбив носа. На одному з лужків стояв тенісний стіл. Ми ганялися одне за одним, і я пірнула під той стіл прошмигнути під ним, він пірнув за мною, але невдало: врізався обличчям у край стільниці. Боже, це було жахливо! Він сидів на землі, і кров з носа лилася рікою.  Я хутко зірвала з мотузки, де сохла білизна, чийсь величезний ліфчик, що з нього крапала вода, запхала бретельки ліфчика йому в носа, а оті здорові  тюбетейки вмостила зверху на носа. Так він додому і пішов з тим ліфчиком термінової допомоги на пиці. І я пішла додому в розпачі. Його бабуся увірвалася до нас за хвилину, роз’яріла, і верещала: “Ізолюйте це чудовисько від мого хлопчика! Вона погано на нього впливає!” І мене зачинили вдома на кілька днів: «Сидітимеш в цьому кріслі і читатимеш, доки не порозумнішаєш!» Всунули в руки «Загублений світ» Артура Конана Дойла. …І все: любов до шафи відсунулася на другий план.

У нас із тим хлопцем було повне порозуміння: я ініціювала всілякі ризиковані проекти типу залізти на паркан і подивитися, що там у сусідньому дворі; прокрастися тишком до підвалу, бо там закопані скарби; а він завжди мене підтримував. Він читав дуже багато і переказував прочитане. Він навчив мене співати «Бригантину»:

Надоело говорить, и спорить,

И любить усталые глаза…

В флибустьерском дальнем синем море

Бригантина поднимает паруса…

Капитан, обветренный как скалы,

Вышел в море, не дождавшись нас.

На прощанье подымай бокалы

Золотого терпкого вина.

Пьём за яростных, за непохожих,

За презревших грошевый уют.

Вьётся по ветру «Весёлый Роджер»,

Люди Флинта песенку поют.

И в беде, и в радости, и в горе,

Только чуточку прищурь глаза —

В флибустьерском дальнем синем море

Бригантина подымает паруса.

Ах, ми втратили одне одного, коли були підлітками: він перестав приїздити до бабусі на канікули.

Перша любов. Мені було 3, йому 4.

Я думаю, що коли ми досягли підліткового віку, його бабуся вирішила: “Ну, все тепер ці двоє почнуть експериментувати з продовженням роду – горища, паркани і підвали вони вже опанували, треба ж їм йти далі”. І більше цей математично обдарований красень із Києва не приїздив до Кіровограду.