На фото – вчорашній вечір в Легедзино.
А зараз розповім про сьогоднішній ранок в одному окремо взятому під’їзді хрущовки у Кропивницькому, де, щоб увійти до під’їзду, треба набрати код замку на важких залізних дверях, які, коли відкриються, ще треба вміти притримати всім тілом так, щоб вони тебе не вбили завдяки потужній пружині. Чужі тут не ходять!
Вчора ми заснули пізно – 12 хвилин на другу, бо несподівано трапилася халепа по роботі у партнерів, і тре було хутко вирішити складну інтелектуальну задачу. “Нічого, – подумала я, – спатиму завтра до 9, пізній сон неякісний, але що зробиш”. Коли за вікном була глупа ніч, у двері подзвонили. Крізь сон я зрозуміла: це Юра, посівати прийшов. Коли кілька років тому він таке зробив вперше, то я відкрила: мо, що страшне трапило, рятувати тре? Юра о 5 ранку в своїх повсякденних строях, зайшов до вітальні і заспівав, рясно сипав на підлогу крупу. “Що далі? Ви ж не будете чарку перехиляти?” – запитала я. “Буду!” Юра перехилив 50 грамів горілки і залишився посеред хати далі. Я подумала: якщо дати 50 гривень, то, певно, він піде. Дала. Юра пожвавішав. Я сказала: “Взагалі-то у нас діти ходять посівати. А ви ж доросла людина, у вас родина”. “Ні! – заперечив Юра, – у нас на селі дорослі чоловіки посівають”. Кажу: “То, певно, вони в костюми перевдягаються, спектакль розіграють?” Тут Юра якось непевно повівся і поспішив піти.
Наступного року Юра ломився в двері так само, я не підвелася. Він гучно кричав: “Це я, Юра!” – і грюкав у двері. Пішов, нарешті. Ще за рік у двері лише дзвонив, не кричав і не гупав. Дзвонив, я не відчиняла, він ішов, за півгодини повертався і знову дзвонив, і так ще раз. Минулого року на початку січня чоловік сказав: “Скоро прийде Юра. Може, поїдемо кудись на цей час?” “Ні, – кажу, – я зі своєї хати тікати не буду. Довірся мені – я не відкрию”.
Цього року я забула, що може прийти Юра – дзвінок у двері був несподіваним. Крізь сон я сказала чоловікові: “Це Юра”, – і заснула знову. Після другого дзвінка, що пролунав за півгодини, ми лежали з відкритими очима. Чоловік припустив: “А раптом це не Юра?” “Найпростіше пояснення: це він. Він помітив територію: посилив восени оборону дверей до під’їзду, а конкурентів він з’їв”. Спати ми вже не могли. За півгодини Юра подзвонив знову. Я вистрибнула з ліжка з матюками, перелякана кішка шугнула з-під ніг. Я відчинила двері і не дала Юрі розкрити рота: “Юра, доброго ранку. Я не росла в селі, я живу в місті і не розумію ваших диких звичаїв. Я мала спати 8 годин, завдяки вам я спала 6”. Юра похитнув целофановою торбинкою з білим хлібом-цеглинкою: “Я прийшов вас привітати”. “Дякую, не треба”. Я зачинила двері, увімкнула комп. На сторінці Фейсбуку сяяли фото вчорашніх щедрівок у Легедзине. Хвала Розуму, є люди, які зберігають національні традиції!
Юра ще якось може зрозуміти, що він заважає мені спати. Але він точно не зрозуміє, якщо я скажу, що його світанковий обхід сусідів за залізними запертими дверима до під’їзду профанує ідею Щедрого Вечора до рівня рекету і нічого спільного з підтримкою та поширенням української національної культури не має.
Коментарів немає