4 серпня 2017
Я вам казала, що нас із чоловіком дуже люблять продавці? Де би ми не були, в якій би країні не закуплялися, продавець завжди думає, що то прийшло до нього щастя. Бо ми беремо багато і найкраще. Я знаю, що відчуває продавець, коли нас бачить, бо у 1990 я півроку поспіль їздила торгувати до Польщі всяким ширнепотребом. І так от стоїш і вдивляєшся в людей навколо. І тут бачиш його – покупця-щастя. Його неможливо ні з ким сплутати. Бо така його природа – він отримує насолоду від процесу купівлі, захоплюється тим.
Потішила мене сьогодні ситуація на ринку. Якась нова жінка (я назавжди запам’ятовую людину, з якою хоча би раз перекинулася парою фраз) із зеленню та овочами. Звертаюся. Відповідає російською на мою українську. Якась така не наша російська, у нас так не розмовляють: якесь довге акання, підлабузницькі нотки. Я продовжую українською – і бачу паніку на обличчі продавчині. Чи то може мови не знає і не розуміє мене, чи то просто шок через ментальні уявлення про українців (радянська ж людина звикла до думки, що українською розмовляють забиті селюки, а не городські шикарні пани із купою грошей). Поруч із продавчинею була дівчина років 8. Вона вмить роздуплилася, що до них прийшло щастя. Торкнулася розгубленої пані долонею, злегка кивнула головою – і защебетала до мене впевненою чудовою українською. Справжнє мистецтво коротких розмов! Фактично вона нам усе й продала. Доросла жінка опанувала себе і теж намагалася сказати пару слів українською. Але дівчина не випускала з рук ініціативи. Ми з Ігором ще й досі під враженням. Ну, що я вам скажу, панове… У нас росте чудова адекватна молодь. І найважливіше: українська молодь!
Коментарів немає