Зустріла любиму шкільну подругу

Торік зустріла любиму шкільну подругу, що була для мене у 9 класі еталоном фізичної краси та багатства розуму, вона ще потім в університет в Дніпрі поступила, а я лише в інститут в Кіровограді. І не бачилися з трійку десятків років. Іду така в шортах бойфренд, в вишиванці, навесні як раз після Майдану. Натхнення, краса, енергетичний підйом. А назустріч суне щось таке рідне й знайоме, але абсолютно невпізнанне. І я б пройшла повз і не роздуплилася б. Але це рідне й невпізнанне якось засмикалося протиприродно, наче хоче сховатися чи втекти. І я придивилася уважніше. І вже мало те рідне невпізнанне зупинитися і поздоровкатися. І почали ми від несподіванки тицяти одне в одне вказівним пальцем і реготати вголос, як дурні. «Беспалька, ти савсьєм не ізмінілась!» «….., а ти, ти, как ти могла?!» Беспалька – це я. Я тоді зрозуміла, що бойфренд-шорти – це не комільфо в 50 років, тре, принаймні, елегантські бермуди. …Я нічого не досягла в житті. Та сама вага, що й в 17 років. Такі самі шорти. Таке саме розуміння, що я тямлю лише в модальностях вербальних й невербальних трансляцій, а у всьому іншому – повний нуль.