Про психологічне насильство

Немає нічого образливого для комуністів у простій констатації факту, що більшовики “неоднократно пользовались услугами буржуазных либералов, умея в то же время вести, не прекращая, самую беспощадную идейную и политическую борьбу против буржуазного либерализма и против малейших проявлений его влияния внутри рабочего движения”, про що писав Владімір Ленін (Ульянов) у “Полное собрание сочинений. Том 41. Май – ноябрь 1920”. Мої батьки – комуністи, ідейні, переконані, віддані, послідовні. Все, як заповідав “велікій Ленін”, навіть якщо буржуазний ліберал – власна дочка.

У мене з батьками конфлікт давній – з того моменту, як я почала являти світу наявність у мене власної волі. Наприклад, небажання їсти манну кашу на першому році життя. Але це конфлікт не побутовий, і не конфлікт між батьками і дітьми. Він – цивілізаційний, світоглядний. Але, думаю, писати про це треба, бо саме зараз перед виборами цей конфлікт між комуняками та проєвропейськими українцями дуже загострився. І це не конфлікт на рівні високої абстракції – це буденність родинного життя.

Третій місяць ми з Настею рівняємо мою поставу. І ось під час занять і завдяки заняттям мені в свідомість виходять нюанси і тонкощі стосунків із батьками. Неймовірно! По мірі того як вчаться розслаблятися мої м’язи, скорчені, зведені судомами, я відчуваю і усвідомлюю, що я вивільняюся з пут батьківської руйнівної влади наді мною. Коли тато або мама, або обидва водночас застосовують щодо мене маніпулятивні заходи, я зазвичай легко піддаюся їхнім чарам і лише потім, під час рефлексії, можу зрозуміти, що то була маніпуляція. Я просто не бачу маніпуляції, кола вона відбувається, засліплена моїми почуттями любові до них і захопленням ними. Але потім, виснажена, розчавлена, збідніла, коли починаю шукати причини свого хронічного стресу, розумію, що я знову втрапила у той самий старий капкан, в який сто разів обіцяла собі більше не потрапляти.

Під час київських семінарів 2005-2006 року Авессалом Подводний казав, що через вплив на фізичне тіло можна корегувати психологічні проблеми. Я тепер на власному досвіді бачу, як це працює. Подводний говорив про це мовою метафор: “В месте блока на вас сидит сущность. Если с помощью физических упражнений устранить зажим в теле, сущности негде будет сидеть, она уйдет”. Докладніше про це можна прочитати у його трактаті “Возвращенный окуультизм”, Скрин, Москва 1998. І ось ця сутність, що шарпала моє тіло і дух, безпритульна, повернулася зараз до моїх батьків, і тепер люто шарпає їх. Мені їх дуже шкода, серце розривається. Але ж закони метафізики не відмінити. Я знаю, що вони мали би працювати зі своїми фізичними тілами та зі своїми цінностями і життєвими позиціями, щоб сутність покинула їх. Але я не можу з ними про це говорити – вони категорично не сприймають таких розмов. У 1994 я жила з дітьми у батьків влітку (у мене в квартирі був ремонт), а батьки жили на дачі. І ось вони побачили у мене самвидат “Тонкой семерки” Подводного. Вони були обурені цим. Вони вважали, що я сатаністка і божевільна. І зараз вони своєї думки на мій рахунок не змінили. Це дрімучий совок. Мама робить вигляд, що у нас із нею добрі стосунки. Але мова тіла ніколи не бреше. Кілька тижнів тому їздили до них з Танею Сірооченко, спілкувалися дружньо години дві. І потім нас Таня захотіла сфотографувати на згадку. Я для того сіла на дивані між мамою і татом. Я потяглася взяти їх за руки, і вони обидва відсмикнули руку, рефлекторно. Я усвідомила тієї миті, що батькам потрібна моя участь в їхньому житті, але ніжності до мене у них немає. У них для мене є якась конкретна роль, яку я категорично не погоджуюся грати. І вони лише терплять мене у сподіванні, що колись я таки погоджуся. Мені дуже гірко. Я роздивлялася фотографії. Видно, що я силоміць змусила маму і тата дати мені руки. Але обоє поклали свої долоні поверх моїх, а вільні руки у обох міцно затиснуті у себе між колінами. І подивитися на мої плечі і шию: плечі підтягнуті до вух, шия висунута вперед – поза людини, якій ніяково, незатишно, яка не почувається захищеною. У мене зараз не така постава – ми з Настею вивільнили шию, розслабили плечі. Але поруч з батьками моє тіло рефлекторно зайняло звичну для себе позу людини, яка весь час в напрузі виборює місце під сонцем у недружньому оточенні. Таня мені порадила не боротися за любов і увагу батьків, бо всі мої зусилля виправити поставу зійдуть нанівець.

Ми залишаємося дітьми все життя. І коли батьки деспотичні, поруч із ними наше тіло займає дитячу позу порятунку. Боляче від того, що мої батьки нечесні, що просто використовують мене, їх не турбує, що я відчуваю. Люблю їх, але не можу приносити себе в жертву.

Я коли народжувала дітей, жила від батьків окремо. Була переконана, що батьки не впливатимуть на них. Але ж коли діти підросли, вони попри мої поради триматися від бабусі і дідуся подалі, їздили до них. Там смачно готували, давали гроші. І водночас підступно вливали їм у вуха, що їхні мама й тато демони. Діти ніколи не поважатимуть маму і тата, якщо бабуся і дідусь їх не поважають. У цьому суть родового прокляття, замкнене коло. Я намагалася це коло розірвати. Але Подводний попереджав, що знищити родове прокляття можна лише за умови, що всі члени родини сіли за круглий стіл і рефлексують. Чи робила я спроби посадити родину за круглий стіл? Так, звісно. У 2003 році з мого боку була остання спроба: всі зібралися у батьків вдома. Сестра одразу ж почала мене принижувати підшпилюваннями, вона вважає, що то гумор. Ну, і все. В таких умовах про тонкощі не почнеш говорити.

Влітку, поки мама хворіла, я була їй потрібна. Щойно мама стала почуватися добре, вона почала виставляти мені умови: “Про це не кажи – мені неприємно. І про це не кажи. І про це теж не розмовлятиму”. І ось вже можна говорити лише про погоду. Ну, я і сказала, що більше не телефонуватиму, бо не цікаво говорити про погоду. Телефонуйте самі, кажу, якщо є потреба. То потреби у них немає, не телефонують. Прикро, але так було завжди, скільки себе пам’ятаю. Коли я купую їм продукти, повертають гроші. Я кажу, що то подарунок, але вони повертають. В такий спосіб вони захищають себе від мене, ніби виводять мене за дужки, за паркан: “Ти продукти вози, вони нам треба, але сама тут не з’являйся”. Так, вони подзвонять, бо комп може поламатися або з телевізором щось станеться, або відвезти тре буде кудись. Ну, і врешті-решт, вони оформили на мене свій рахунок поховальний – я маю їх поховати, коли помруть. У них є рахунок в банку, де лежать кошти на похорон. Якщо хтось із них помре, я за ці кошти маю організувати похорон, бо сестру вони не хочуть обтяжувати цим. Це вони мене попросили про таку послугу торік, коли зробили для мене вигляд, що люблять мене. Не можна ж демонструвати зневагу до дочки і водночас просити її про підтримку й опіку. А тепер, коли вже рахунок оформлений, можна розслабитися і не робити вигляд, що любиш. Вони ж переконані, що я не піду в банк переоформляти рахунок на них у зворотній бік. Знають, що я порядна людина, що мені більше можна довіряти, ніж сестрі. От парадокс: всім розповідати, що я демон, і водночас покладатися лише на мене. Я привезла їх у лікарню, коли мама захворіла. Там всі їхні колеги ще працюють. І всі запитують: “Це Оля чи Іра?” І мама так винувато: “Оля”. І нерозуміння на обличчях: “Ти ж казала, що Оля падлюка, а Іра цяця. То чому тут з тобою не Іра?” Батьки у мене комуняки. Але ж мене виховували не лише вони: бабуся, дідусь. Ось я і виросла буржуйкою і лібералкою. А сестра моя комуняка, її батьки дуже люблять, хоча вона їм не телефонує взагалі і не приїздить останні три роки. Вони хочуть, щоб я була, як сестра. Але ж то неможливо. А мене вони не хочуть. Але моя задача – не допустити опинитися на ролі нелюбимої дочки, що бореться за увагу і ніжність батьків, бо знов нестерпно болітиме спина. О, ні, тільки не ці нескінченні пекучі болі, оніміння рук і ніг, шийна мігрень.

Я все життя вирішую цю задачу – прибрати суперечність в системі цінностей моїх батьків, змусити їх називати речі своїми іменами. І немає вирішення. Вірогідно, це з тих задач, що не мають рішення в принципі – суперечність не може бути знято між комуняками і буржуазними лібералами. Я маю жити з цим, і жити без постави людини, що травмована запроданством близьких. Мені здається, я навчилася. Мені зараз добре, як ніколи в житті. До батьків – жодної претензії, лише співчуття. Точніше, претензії до батьків у мене є, але вони не особисті – це ті самі претензії, що й до комуняк. Позавчора вранці написала незнайома жінка звідкись з Сибіру: “Вы можете помочь?” Я подумала: “Типова російська позиція – просити допомоги у незнайомої людини”. Подивилася, що на допомогу піде 20 хвилин. Вирішила, що на мунданній опозиції Венера/Уран, що зараз на небі, то егрегор астрології міг послати мені цю людину за якимось своїм задумом. І я допомогла: хорарне запитання – і відповідь. Жіночка написала: “Спасибо”. И все, жодних рефлексій з її боку. І я раптом усвідомила, що так само моя матуся хоче спілкуватися зі мною: коли щось треба, я одразу ж мовчки безоплатно допомагаю, вона каже “спасібо” – і вимикає мене з розетки, ховає в антресолі. Ну, які можуть бути претензії до московського комуняцького егрегора? Ми ж всі знаємо, що то за егрегор. Без претензій тримаємося подалі і захищаємо свій суверенітет.

Я весь час, все життя задавалася питанням: чому я зі своїми талантами, здібностями, бійцівськими якостями, наполегливістю, чарівністю, знаннями не реалізую свій гороскоп? Я ж займаюся саме тим ділом, що за гороскопом має зробити мене заможною, визнаною, з високим соціальним статусом. Я роблю це на високому рівні майстерності. Але результат такий, ніби я взагалі не працюю. Я постаріла з цим питанням. І от лише зараз здогадалася дослідити свою бухгалтерську книгу. Кореляція мене вразила: місяці, коли я тісно спілкуюся з батьками, у графі “заробіток” мають цифру 0. Я не перебільшую: 0 – це 0, не 300 гр, не 100 гр, це круглий повний 0. Це не тому, що немає замовлень. Це тому, що я не можу собі дозволити взяти замовлення, бо я в хронічній депресії, я почуваюся ніким. Скільки би мені не лишилося років життя, але більше я цього не допущу.

Я ледь зі стільця не впала, коли відкрила цю кореляцію. Я ж веду щоденник все життя. Можна підняти записи і подивитися і про заробітки, і про події. Найбільші прибутки, коли я взагалі не спілкуюся з батьками, навіть не передзвонююся. Коли ми спілкуємося з батьками, там весь час з їхнього боку присутні трансляції знецінення щодо мене. Наприклад: “Новая сумочка? Какая по счету?” – із саркастичною посмішкою. “Оля, не обижай Игоря!” – це на завершення розмови традиційно замість “до побачення”. Спробувала пояснити мамі, що вона і сестрі таке каже, що то лише її психологічна проекція на нас власного стану. Дивується: “Ты хочешь сказать, что я обижаю папу? Ой, да ну, перестань, пожалуйста!” – зневажливо махає рукою. Там цілий набір принизливих кліше: “Зачем тебе столько вещей? Куда ты все это будешь носить?” “Как у вас дела? Игорь работает?” – постійно протиставляється “працюючий” Ігор “не працюючій” мені. “В спортзал ходила? Ну, ты же понимаешь, что у тебя в позвоночнике дегенеративные возрастные изменения, это навсегда, ничего не поможет. Прими лучше ибупрофен”. “Почему ты не оформляешь пенсию? Хоть какая-то минималка у тебя да будет”. “Вы должны приехать взять яблоки, виноград. Такой урожай! Папа собрал утром специально для тебя. Ну, куда нам все это девать? Не выбрасывать же. Оля, надо есть яблоки!” “Как будете отмечать твой День рождения? Вы же любите в ресторан ходить,” – трагічним голосом із штучною веселістю. І таке подібне. Я намагаюся опанувати себе, не звертати уваги, але непомітно для себе опиняюся у стані хронічної депресії. Коли я намагаюся сказати мамі, що мені не подобається те, як вона зі мною спілкується, що мене це ображає і принижує, вона сміється, каже, що я вигадую, сердиться, погрожує розірвати стосунки, може раптом кинути слухавку і не телефонувати місяцями. Це покоління, виховане Сталіним. І нічого не зробиш. Все життя випробовую різні методи. Нічого не допомагає. Там абсолютна нездатність рефлексувати і повне небажання змінювати звички. Тотальна вдоволеність собою, нарцисизм. Я би сказала, ставлення до дітей та онуків як до неживих предметів, до особистої власності.

Для довідки. Із сайту “Говори проти насильства”. Що таке психологічне насильство? Зокрема:

1. Ігнорування почуттів людини. Воно може виражатися у показній байдужості і нехтуванні, коли один з членів сім’ї просто відмовляється розмовляти. Це погіршує не тільки відносини в сім’ї – адже як можна вирішити проблему, про яку навіть не можна поговорити? – але й погано впливає на психічне здоров’я особи, викликає відчуття безпорадності і самотності.

2. Залякування, маніпуляції і обман. Вони страшні тим, що змушують людину сумніватися в собі, сумніватися у правильності власного сприйняття реальності. Наприклад, жінка може постійно говорити, що чоловік «ні на що не здатен», а з часом він і справді може в це повірити.

4. Постійні приниження – теж прояв психологічного насильства. Це «смішні жарти» про когось із сім’ї: «ти досі так погано керуєш авто, вже можна було ведмедя навчити». А потім звинувачувати у відсутності почуття гумору й надмірній вразливості до «жартів».

Особа, що зазнає психологічного насильства, часто не говорить про це. Але про ситуацію насильства можуть свідчити певні ознаки:

1. Замкненість – одна з основних ознак того, що людина перебуває в ситуації психологічного насильства. Вона соромиться того, що з нею відбувається, тому хоче приховати свої проблеми і мимоволі віддаляється від друзів та близьких.

2. Самопошкодження або спроби самогубства. Під впливом переживань і важкого оточення людина може почати завдавати собі шкоди, наприклад, наносити порізи. Якщо бачите спроби знайомого завдати собі шкоду – потрібно негайно втрутитися.

3. Неврівноважена поведінка та різкі перепади настрою, напади люті.

4. Депресивні розлади теж можуть з’явитися у результаті психологічного насилля. Вони супроводжуються пригніченістю, зниженням самооцінки, почуттям провини, швидкою втомлюваністю. Зазвичай, так переживають насилля жінки.

Психологічне насильство може завдати людині хоч і не фізичної, та цілком реальної шкоди:

1. Під психологічним тиском людина може уникати людей, навіть близьких. Вона перестає цікавитись тим, що раніше викликало в неї захоплення й радість.

2. Частини мозку, пов’язані з пам’яттю, втрачають об’єм та зв’язок. У людини виникають провали в пам’яті, їй стає важко приймати рішення.

3. Почуття сорому, провини: людина, що зазнає психологічного насильства, вважає себе винною у цьому. Важливо пам’ятати, що це не так, і є способи вирішити проблему.

4. Постійний тиск на психіку може вести до гострої нестабільності, різких змін та перепадів настрою. Це може свідчити про наявність проблем і навіть потребу медичної допомоги.

– Що мені робити, якщо я помічаю ознаки психологічного насильства у своїй сім’ї?

Обов’язково почніть говорити про це. Скажіть людині, що така поведінка неприпустима.

Якщо ви дитина і бачите насильство у стосунках між батьком і матір’ю, дочекайтеся, поки сварка припиниться, і вони будуть у спокійному стані, та скажіть, що ця ситуація вам не подобається, лякає і засмучує вас. Нагадайте, що любите їх обох і не можете вибрати одну сторону.

Якщо ви – дорослий, скажіть що така поведінка для вас неприйнятна, переходить межі, і ви не будете з цим миритися. Якщо ви промовчите, людина буде думати, що нічого страшного не сталося, і ви стерпите це знову.

Автор Марина Білик: “Я не знаю чого я хочу, я не знаю хто я, я не розумію, за що мене можна цінувати, крім моїх досягнень”.
Це основний мотив заниженої самооцінки залежної особистості. Ці люди постійно потрапляють у стосунки з нарцисами, які їх знецінюють, висмоктують до дна і кидають. Коренем є травма прив’язаності, у такої дитини не було здорового дорослого, що любив би безумовно. Замість цього – вимоги, насильство і знецінення.
– “Я була річчю для моїх батьків”
– “Мій батько за трійку мене відлупцював майже до смерті”
– “Батьки мене принижували, соромили, я ніколи не була досить доброю”
– “Моя мати ненавиділа мене і чи вдавалася до агресії та побиття, чи впадала у депресію”
Ці батьки були нарцисами, і вони перекрили джерело життя у своїх дітей, запустивши програму самознищення у дитини. Тому коли жертви нарцисів стали дорослими, вони продовжують несвідомо шукати болю, бо вона знайома і зрозуміла і дає відчуття передбачуваності стосунків. Воно виходять із стосунків із нарцисами змученими та відчувають пустоту і потреба її заповнити – новим болем. Вийти з зачарованого кола можна за допомогою травмофокусованої психотерапії”.