Із фейсбучних діалогів про мову

Прочитала в одному з коментів: “Тут дело не только в знании языка, но и в чувстве родного языка, а у меня это русский”.
Рідна мова та, яку ти сама для себе відчуваєш як рідну. Я лише з мамусею розмовляю російською, бо вона українську розуміє, але не говорить. Та інколи, коли мамуся захопить мене зненацька, я відповідаю українською. Бо насправді я не замислююся над тим, якою мовою веду свій внутрішній діалог. І – так, дійсно, я з родини, де між собою говорили виключно російською. І вивчала українську в школі, але то було суто формальне навчання, так само, як англійської. Опанувала українську самостійно лише у 2001 році. Перейшла на українську у суспільному житті наприкінці 2009, коли було ясно, що до влади зараз прийде януковисько, і що почнеться російська навала. Перехід на українську – це акт самозбереження. Бо як не буде у нас держави, то і нас не буде: ті, хто прийдуть нас вбивати, не дослухатимуться, якою ми мовою.

Читаю у коментах: “Важен не язык окружения, а его атмосфера! Если она доброжелательна и светла, то чувствуешь себя своим и начинаешь и думать, и говорить… хотя, конечно, это не происходит сразу, для этого нужно время”.
Згодна. Дуже приємно приходити у новий колектив – а він такий весь світлий і доброзичливий! І дуже-дуже важко приходити до зграї диких невігласів і залишатися самою собою та так, щоб вовки з часом непомітно для самих себе переймали твої власні манери і цінності. Ви вірите, що таке можливе? Я от вірю, бо останні 40 років тільки тим і займаюся. Але спитайте мене, як я ставлюся до тих, хто живе серед зграї диких невігласів і очікує, коли я прийду і перероблю тих дикунів у порядних людей, щоб ті, хто очікують, моли почуватися в оточенні світлих і доброзичливих?

Коли людині сказали, що українська має бути єдиною державною в Україні, вона так от відреагувала: “Так что это я не смогу больше работать, например, в библиотеке или музее, или с детьми?(про магазины вообще молчу). И на пенсию совсем не заработаю?! Ну и ладно 🙂 Значит, не буду работать! 🙂 “. Раніше ця сама людина казала буквально: “Я люблю Украину”. Україну вона любить, а тільки мову вона не любить українську. Настільки не любить, що готова піти з роботи, аби тільки не мовою спілкуватися. Вона любить Україну, але щоб Україна була без українців. Те саме каже пересічний убивця українців на Сході України. Той убивця, що з московії приїхав – молодий чукча, росіянин, я нещодавно його відео публікувала, де він все це говорить прямим текстом. …А ще ця людина написала про себе таке: “Да, я такая! – аморальная)) Верю людям и жду доброго отношения и конструктивного диалога, и часто потом за это получаю!” Вірить, що поговорить з українцями, і українці погодяться перестати бути українцями. Добре, що вона за це від українців отримує проміж роги. Добре. Бо якщо у неї є місце на землі, де її рідною російською говорять, то у українців іншого, крім України, місця немає. Вона через ненависть до нас втекти з України може – є куди тікати. А нам тікати нікуди, ми можемо лише загинути як українці. І добре, що ми замість загинути даємо їм проміж роги дубиною. В цьому наш порятунок, українці. Маємо захищатися. Захищаючи мову, захищаємо своє життя і свою землю.