У грудні 1985 я захворіла на якусь злісну форму вірусного гепатиту. І місяць пролежала в ізоляторі. А коли виписали з лікарні, я важила у кросівках, джинсах і махровому халаті 48 кг (мій зріст 165 см). Я ходила зігнутою, бо у правому боці щось виперло і дуже боліло, коли випрямитися і розправити плечі. Я їла жменями якісь таблетки, що приписали лікарі, і пила якісь трав’яні чаї за їх порадою. Мене нудило. А ще ж треба було їсти, харчуватися. Їжа не викликала жодних почуттів, крім огиди. І от у квітні один чоловік, що не мав стосунку до медицини, а лише до качкового залу, сказав мені: «Ти дійсно сподіваєшся з тим жити до кінця своїх днів? Ні? Тоді викинь ці таблетки і завтра з ранку виходь на пробіжку. Ти бігатимеш кожного ранку два тижні. У тебе паморочитиметься в голові. Ти блюватимеш під кожним деревом. Не зупиняйся. Ти маєш бігати кожного ранку одну годину. А потім я поведу тебе до качкового залу і навчу, що робити із залізом». На початку серпня 1986 я прийшла до свого лікаря. Я вдягла облягаючу трикотажну сукню і босоніжки на височенних шпильках. В мені було 56 кг рельєфної мускулатури. Побачивши мене, лікар піднявся зі стільця. Вийшов з-за столу. Буквально роззявив рота і видохнув: «Я-як?! Як ти це зробила?!» Я посміхалася. Я спитала: «Чому? Чому ви не знаєте, як людині викарабкатися до норми після важкої хвороби?» Риторичне запитання. То був Радянський Союз. А потім до спортклубу, де я присідала зі штангою, приходив комсомольський ватажок-високопосадовець зі своїми помічниками. Він пристрасно говорив до мене: «Ты только посмотри на себя! Ты же девушка! Что же ты себя уродуешь? Ты же не доживешь до старости! Это же все загнивающий капитализм!» А потім були ущипливі коментарі знайомих дівчат: «Ну, посмотрим еще, во что ты превратишься в 40 лет».
Зараз мої тренери у спортклубі показують мене у якості прикладу того, як жінка за 40 може добре виглядати завдяки заняттям спортом. А я посміхаюся: «Тільки не за 40, а за 50. Багато за 50».
Коментарів немає