Я люблю вештатися містом. Бо я люблю дивитися на людей. Така моя звичка з дитинства. Колись моє місто було дивовижно цікавим. Тут жили неймовірно красиві люди. Так, мало того, що вони були фізично красиві. У них був гарний смак і вишуканий одяг. На прогулянці бабуся завжди казала: «Дивись, які красиві люди!» І я дивилася.
Так формувалося моє розуміння краси: пряма спина, виправка, неметушливі рухи, розумне обличчя, спокійний привітний погляд. І відстань – шляхетна ознака поваги до особистості. Нестрокаті сукні. Вдале поєднання кольорів. Бездоганний крій. Невимушеність. Елегантність. Почуття гумору.
Всередині 1980 я йшла кудись у центрі. Зустріла Сашу Чуднова. Він мені: «Послухай. У тебе завжди є гроші. Ходім. Ти маєш щось купити. Купи там хоча б якусь книжку». Це була стара будівля на Гоголя. Ми увійшли у важкі двері і одразу почали спускатися хиткими дерев’яними сходами. Я була наче уві сні. Кімната здалася мені гігантською. Як середньовічні бібліотеки. Від підлоги до стелі по всьому периметру на полицях були книжки. Стара жінка, а може, вона і не була стара, а просто нещасна й печальна, почала пропонувати мені на вибір. Назви, від яких у мене закрутилося у голові. Я відкрила свій гаманець: «У мене лише 50 рублів», – розгублено. Вона кивнула головою і зникла. Швидко винесла звідкись купку брунатних книжок – шкіряна тиснена палітура: «Візьміть це». Вона щось говорила, але я була так схвильована, що не розрізняла слів.
Я народилася серед книжок. Із пологового будинку батьки-студенти принесли мене у крихітну кімнату підвального поверху дореволюційного дому. Там скрізь були книжки: на підлозі акуратними купами, на саморобних полицях, на столі. В домі мого діда теж були книжки – вони збиралися по крихтах, в Радянському Союзі то була рідкість. Перше, що мамуся купила на свою першу в житті зарплатню – збірник віршів Лермонтова. Коли мені було двадцять, в домі моїх батьків була вже величезна бібліотека. Великі бібліотеки були і у деяких моїх друзів. Але те, що я побачила тоді у тому будинку на Гоголя, мене вразило до глибини душі. Я ніколи в житті не бачила такої кількості книжок ні в кого вдома.
Я йшла додому, притискаючи до грудей ту шкіряну купку. Я не знала, що саме я купила. Я не почула автора і назви. А може почула, але забула враз. Я несла те додому в передчутті відкриття. Ішла, як зазвичай. Але то був поворотний момент мого життя. Бо ті книжки були – п’ять томів «Курсъ русской истории» Проф. В. Ключевскаго. Вони перевернули моє уявлення про роль російської імперії в житті українців з усіма наслідками того перевороту. Звісно, це я зрозуміла значно пізніше, за годи та десятиріччя. Як і про те, що та подія, той мій спуск до таємної бібліотеки печальної жінки – це був символ того часу, коли з вулиць мого міста почала зникати краса – освічені розумні люди з вишуканим смаком. Вони покидали це місце тоді. І потім, потім… І досі.
P.S. Пару днів тому мені написала у Фісбуці незнайома молода жінка оце: “Привіт! пані Ольго, я у ФБ не дуже люблю “дружити” з тими, кого не знаю. Натрапила на вашу сторінку в Ірини Круть і наважилася додати вас у друзі, а тепер перечитала багацько ваших постів і отримала неймовірну насолоду. Знаєте, що перше спало на думку? Що такі люди не можуть жити в Кіровограді. Точніше, що Кіровоград їм не місце”. Так. Це так. Але я тут. Як і мої небагаточисельні товаришки та товариші, які пам’ятають часи, коли в цьому місті ще жила краса.
Коментарів немає