Про життя серед людей

Із пологового будинку мама з татом принесли мене до маленької кімнатки у підвальному приміщенні цегляного будинку з комунальними квартирами. Поки мама і тато були на заняттях в інституті, мене наглядала старенька прабабуся. Кого там тільки не було, у тому цегляному будинку та у його дворі! Товстелезна смердюча баба, що перевалювалася з боку на бік, коли повзла вузьким коридором. Три худорляві тітки, схожі між собою невиразним одягом і такими самими невиразними обличчями. Там була дурочка Наташа 16 років, що гойдалася на гойдалці під кущем бузку, аж поки не падала на траву. Впавши, вона каталася по траві у стані несамовитого задоволення і стогнала: “Валяться хочу! Хочу валяться!” До нас у кімнату приходили товариші батьків-студенти. Гомінкі, яскраві, балакучі. Веселі. Страшенно цікаві. Я любила їх всіх: і товсту бабу-качку, і мишачих тіточок, і одержиму Наташу, і прекрасних студентів. Бачити їх, спілкуватися, брати участь у їхніх збіговиськах – це було справжнє свято. Ні, мені не було нудно на самоті. Я любила дивитися на полум’я примусу, слухати, як він свистить, тягти носом легкий запах керосину. Любила роздивлятися камінці-вугілля біля буржуйки. У мене була купа газет, які можна було перекладати з місця на місце, рвати на маленькі клаптики, щоб складати мозаїкою. Мені можна було гортати мамині і татові книжки, тільки дуже обережно. У мене була ціла коробка з ляльками: гумовий негритосик, неваляйка, плюшевий кіт Вася з чарівними зеленими скляними очима, кицька у сарафані, гумова лялька Таня, металева смугаста дзиґа, калейдоскоп, картонні кубики з азбукою. І здоровенний червоний коник-гойдалка. І велосипед. Але найцікавішими були люди. Мені було років п’ять, коли на дачі у посадці я зустріла страшного дядьку. У діда була дача. І ми кожного вечора їздили туди. Мені дозволяли бродити самій по дачах, де хочу. Всі там навколо одне одного знали, там було цілком безпечно. Більш за все я любила лазити у посадці. Там можна було натрапити на справді цікаві речі. Наприклад, на мурашник. На купу порцелянових черепків. На труп собаки, якого їдять черв’яки. В той раз я натрапила на дядька. То був наш сусід, я знала. Такий самий військовий офіцер, як і мій дід. Він патрав якусь білу величезну неймовірно прекрасну тканину. З такої тканини можна було би пошити сукню для принцеси. Я підійшла і довго розпитувала, що це він робить і навіщо. І що воно взагалі таке – та тканина. Ну, що таке парашут, я знала з телевізора та книжок. А от тут побачила уперше. Помацала. І врешті решт, той суворий дядька каже: “Ти не маєш бути такою довірливою. Не можна от так от підходити до незнайомих людей. Ти ж не знаєш напевно, що всі люди хороші. Люди переважно злі. Тебе будь-хто може образити. А-ну, біжи до батьків!” Я зрозуміла, що набридла тому дядькові своїми розмовами, і він просто хоче, щоб я залишила його у спокої. Звісна річ, він нічого не знає про людей. Всі люди дійсно хороші. І він теж хороший, бо інакше точно заподіяв би мені щось таке, чим лякав. В той вечір я, як завжди вешталася посадкою аж доки не залунав бабусин голос: “Олєнька! Олєнька! Іді сюда! Йедем домой!” …Вчора у Ватсонсі якийсь старюган років 70-ти з офіцерською виправкою брутально відштовхнув мене від каси: “Ішь ти, какая шустрая!” Я спалахнула: “Не тикайте мені! Хочете пройти попереду, то попросіть”. І він почав реготати і горлати: “Да ти пасматрі, ана йіщщо і укрАінскаю!..” Серце у мене застрибало у грудях. Навколо купа людей, касирки, охоронець. Охоронець підійшов ближче. Старий волав: “Хамка!” Я, звісно, не могла мовчати: “То, я бачу, у вас старечий маразм. Ви, звісно, комуніст”. “Хамка! Хамка!” “Шовіністичне хамло!” Я йшла додому з пакетом нової лореалівської лінії для омолодження обличчя у таких пристарілих жінок, як я. І думала про того суворого десантника із посадки в дитинстві. А потім зустріла тітку, у якої винаймала квартиру у 1998 році. Звичайна коротенька бесіда ввічливості, як завжди. Але цього разу щось мене так муляло, так дратувало. І голос суворого десантника звучав із середини: “Ти не маєш бути такою щедрою до людей. Не варто підтримувати стосунки з людиною, з якою нічого тебе не пов’язує ні ментально, ні емоційно, ні ціннісно, крім того, що колись ти платила їй гроші за можливість півроку пожити на самоті”.